середа, 24 лютого 2016 р.

Я жива! Я буду вічно жити...

            Наша поліська земля дала українському народові незабутню Лесю Українку. Вона, одна з небагатьох українських жінок - митець українського слова, - у надзвичайно важкі часи царського режиму для української мови і культури піднесла своєю творчістю українську літературу до світового рівня.
      Народилася Леся Українка  (Лариса Петрівна Косач) 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському у сім'ї Петра та Ольги Косач.
          Родина Косачів глибоко знала українську народну культуру, приймала активну участь у народних святах і обрядах. А дочка Леся, у майбутньому видатна поетеся, всією душею всотувала поліські перекази, легенди, колядки,щедрівки, веснянки.
      Надзвичайна працьовитість, інтерес до народного побуту і культури дали змогу нашій землячці стати особистістю з дійсно європейською за своїм змістом освітою. Вона володіла 9 мовами, у тому числі вільно німецькою, французькою, італійською, почасти англійською, давньогрецькою, латинською, болгарською.
         Всотане дитячою вразливою душею замилування народною піснею, казкою, легендою не лише впливало на творчість Лесі, а й стало основою того, що наша землячка сама із чоловіком Климентом Квіткою все життя збирала, записувала зразки різних жанрів народної творчості.
Творчий доробок
1884 р. – виходять вірші поетеси “Конвалія”, “Сафо”, які опубліковано у Львівському журналі “Зоря”. Таким чином, з’явилося ім'я Леся Українка, завдяки дядькові - Драгоманову.
1889 р. – у журналі “Зоря” – прозові твори – оповідання “Така її доля”, “Святий вечір”.
1892 р. – 92 переклади з німецької Г. Гайне українською мовою.
1893 р. – перебуває під таємним доглядом поліції (зв'язок з київськими соціал-демократами – групою “Рабочее дело”, а з 900-х років – з іскрівцями). У цьому ж році у Львові вийшла перша поетична збірка “На крилах пісень”. 
1896 – політичний памфлет “Голос однієї російської ув'язненої”, де розкрито протест деспотизму: “…у цьому царевбивчому місті кожен камінь кричить: “Геть тиранію!”.
1899 р. - у Львові виходить друга збірка поезій “Думи і мрії”, куди ввійшли такі твори, як “Давня казка”, цикли поезій “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”.
1900 р. – пише 7 статей для російського журналу “Жизнь”.
Влітку 1900 р. захворів її друг – Сергій Мержинський, якого Леся кохала. Він помер на руках у Лесі у березні 1901 р.:
Уста говорять: “він навіки згинув!”
А серце каже: “ні, він не покинув!”
Велика кількість творів присвячена йому. За життя Українка ці твори не друкувала.
1902 р. – третя збірка “Відгуки”.
1904 р. – займається перекладницькою діяльністю (Гейне, Гауптман, Шекспір, Данте, Байрон, Негрі та ін.). Виходить ще одне видання “На крилах пісень”.

Драматургія
1896 - “Блакитна троянда”
1903 – “Вавілонський полон”
1904 – “На руїнах”
1905 – “В катакомбах”
1910 – “Руфін і Прісціла”
1911 – “Лісова пісня”

           Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
             Датовані 1913-м — останнім роком життя — твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми — “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих — “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.
          Леся Українка померла 1 серпня 1913 р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. “Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимуся в легенду.”