ЖНИВА СКОРБОТИ

https://goo.gl/rqdhht

Тихо на вулицях... Пусто і тихо.

Вікна хатин — наче очі мерців,

Темне стирчать нашорошені стріхи,

Пні без гілок -як в молитві ченці...

Тихо в селі... Не ганяють діти,

Мати не кличе, вози не скриплять.

Сонце шукає когось би зігріти,

Вітер шукає когось наздогнать...

Марно шукати... Від хати до хати

Ходить голодний безпомічний жах.

Бачиш: сидить умираюча мати,

З вже почорнілім дитям на руках

Хліба благає... І горне до себе

Тіло, яке ще не встигло пожити...

Чилі завинили вони проти Тебе?

Боже! За що їх караєш скажи, Ти?

Скільки ще з голоду, мук і сваволі

Мають померти, щоб Ти їх почув?

Як нам докликатись ліпшої долі?

Скільки ще треба терпінь і плачу?

Чом не караєш, скажи, винуватих?

Тих що мордують невинне життя?

Небо мовчить... Умираючи, мати

Мертве йому простягає дитя

Ми підготували виставку літератури, присвячену великій трагедії українського народу, під назвою "Жнива скорботи".

Для того, щоб ознайомитися з трагічною сторінкою історії, що стосується Голодомору на Житомирщині, пропоную переглянути статтю Майї Лутай (кандидата історичних наук, доцента Житомирського педуніверситету.)

"Воістину багатостраждальний український народ. Бо хіба є ще хоч один народ у світі, крім нас українців, хто за першу чверть XX століття пережив три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років. Найжорстокішим і найстрашнішим за своїми масштабами і наслідками був голодомор - геноцид 1932-1933 рр. Не оминув він і мій рідний край - Житомирщину.

Голодомору - геноциду передувало масове розкуркулення селянства, під яке було підведено нормативну базу - рішення компартійних органів, постанови ЦВК та РНК СРСР. Так, листопадовий пленум ЦК ВКП(б) (1929 р.) проголосив курс на суцільну колективізацію. А 29 грудня цього ж року в передовій газеті “Правда” Сталін заявив:

“Ми перейшли від політики обмеження куркуля як класу до його ліквідації”. 21 січня 1930 р. у “Правді” була вміщена інструкція щодо методів розкуркулювання: “Ми повинні поводитися з куркулями так, як із буржуазією 1918 року.”

30 січня була оприлюднена постанова ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації.” Її автор В. Молотов заявив: “В особі куркуля ми маємо найхитрішого і все ще не розбитого ворога.” 1 лютого 1930 року вийшла постанова ЦВК РНК СРСР “Про ліквідацію оренди землі і боротьбу з куркульством.” Проект статуту сільгоспартії (опублікований 4 лютого 1930р.) не передбачав наявності у селян навіть присадибних ділянок. Це викликало спротив у народі: протягом січня-березня 1930 р. відбулося 2200 селянських виступів, у яких взяло участь понад 800 тисяч селян.

Для успішного здійснення суцільної колективізації партійне керівництво вирішило знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, котрі чинили опір колективізації. Як зазначає історик В.Ф.Остафійчук близько 200 тис. селянських родин в Україні підпало під розкуркулення, а більше як один мільйон українських селян під час колективізації було знищено. Усього ж у період колективізації в СРСР загинуло більше людей, ніж під час Першої світової війни в усіх країнах, які брали в ній участь. Такою була ціна втілення в життя сталінського гасла “ліквідації куркульства як класу.”

Масове розкуркулення почалось і на Житомирщині. Так, у Воло- дарсько-волинському районі весною 1930 року було розкуркулено і вислано в Сибір із села Дворище родини: Залевських, "Костецьких, Забродських, Нечипоренків, Пантусів, Толочко, у селі Старий Бобрик родину А.І.Желізко - батька, матір і семеро дітей, із села Рудня Камінь - Михайла і Марію Журавських, Степана і Антоніну Грищенків, у селі Лезники - родини Корицьких, Барановських, М’яновських, у Коритищах-Жидецьких, Сорочинських, у Шляховій було розкуркулено 17 родин.

В Базарському районі весною 1930 р. було розкуркулено і виселено за межі району 100 чоловік, за межі УРСР - 12.

Восени цього ж року з Смільчинського району намічено було ви-селити 566 чоловік, з них до 6-річного віку 132, від 6 до 15 років - 122 (малолітні діти були куркулями!), від 15 до 60 років - 299, вище 60-ти років - 13 чоловік; по Городницькому району - 219 чоловік, з них: до 6-ти років - 37, від 6 до 15 - 43, від 15 до 60-ти років - 137, вище 60-ти років - 2 чоловіка; по Олевському району підлягали виселенню 367 чоловік, з них: до 6-ти років - 94, від 6 до 15-98, від 15 до 60-ти років - 156, вище 60-ти років - 19 чоловік. Позаяк це були прикордонні райони, то керівник 19-го погранзагону запевняв інфор-маційний відділ ДПУ УРСР, що Олевський район виконає доведену контрольну цифру по розкуркуленню і виселенню людей із району, одночасно він повідомляв, що “продовжується нездорове зростання середняцьких колгоспів, середняки вступають у колгоспи, щоб не попасти під прес розкуркулення і виселення.” Це лише декілька прикладів “розкуркулення” селян.

Обсяг статті не дає можливості навести приклади свавілля і напруги, яку чинили органи влади над людьми по інших селах і районах Житомирщини.

Розкуркулення селян, непомірні хлібозаготівлі призвели до страшної трагедії голодомору-геноциду, жертвами якого стали мільйони українських селян, в тому числі й на Житомирщині. Перші ознаки голоду в краї проявилися уже на початку 1932 року. Так у селі Троковичі Черняхівського району від голоду померло близько 900 чоловік (в роки Другої світової війни загинуло 220). У селі був випадок канібалізму. Доведені голодомором до нестями люди з’їли односель-чанку Юхиму Гнатівну Конду.

Старожили села Білилівки Ружинського району Андрій Михайлович Кирій і Федора Яківна Котелянець, опитавши людей, встановили, що лише на двох вулицях (а таких вулиць і провулків у селі було більше десяти) померло з голоду 136 чоловік, у 19 дворах вимерли повністю сім’ї. У родині Г.Зулихи померло 7 чоловік, у М.Смольсь- кого - 5 чоловік, у К.Ткачука вся сім’я з п’яти чоловік, Л.Кваші - 5 чоловік, П.Кирилішина- 5 чоловік, у Ямкового - 5 чоловік, у Козіної - 4 чоловіки. Лише за 1933 рік в Білилівці від голоду померло, за не-повними даними, від 350 до 900 чоловік. В роки війни загинуло 300 чоловік.

У селі Кирдани Овруцького району від голоду померло близько 120 чоловік (в роки війни загинуло 60).

Про трагедію жителів села Харліївки Попільнянського району розповів односелець і свідок тих страшних років - Іван Горкушенко:

„За всю багатовікову історію моя рідна Харліївка не зазнала більшого горя, ніж у цю епоху “будівництва соціалізму”, як вірні ленінці називали 30-ті роки. Ніхто не винищував моїх земляків - ні монголо-татари, ні польські завойовники - з такою люттю, як свої більшовики... Я був свідком цієї небаченої трагедії. Добре пам’ятаю, як сільські активісти, керівники заходили в кожне подвір’я і забирали все: зерно, крупи, картоплю, овочі... Не залишали людям ні склянки пшона чи борошна - все забирали, а потім висипали на дорозі в пилюку. Мені, тринадцятирічному, це особливо запам’яталося. Виходить, що забирали продукти не для того, щоб нагодувати робітників промислових центрів, а щоб приректи на голодну смерть селян... У нашої сусідки Софії Кудляк було шестеро дітей. В середині 1933-го померли і чоловік, і діти. У сусіда Семена Старунського голод забрав дружину і четверо дітей. В тяжких муках умирали друг мого дитинства Федько Гандзюк і його батько Соловей... І так у кожній хаті. Люди вмирали цілими родинами, кутками, вулицями... За один день в селі померло 23 чоловіки! В роки гласності Павло Стеценко (секретар сільради у 33-му році) признався мені, що в тому році в Харліївці померло більше як 500 чоловік. Аби моїй правнуці Настуні і Вам, юним, зриміше було уявити цю трагедію нашого народу, наведу для порівняння ще одну цифру - це втрати моїх односельчан в роки війни. За 4 роки війни на фронтах загинуло 113 моїх односельців... Нашій матері з п’ятьма дітьми пощастило, тому що два старші сини і донька вирвались з тієй облоги, в яке більшовицький режим узяв село і всю Україну, і виїхали в Ленінград. Я пас худобу і люди мене підгодовували.

У селі Стара Рудня Червоноармійського району від голоду померло понад ЗО чоловік, в тому числі Іван Венгловський, Микола Зарем- ський, родина Скоковських - батько, мати і дорослі дівчата - Домініка, Олена, Теофілія, Іван Гончало і інші.

Страхіття голодомору пам’ятає і жителька села Андрушки По- пільнянського району Надія Залата, яка зі сльозами на очах розпо-відала:

“Уперше я дізналася про голодомор від своєї, на жаль, уже покійної бабусі. В 1933 р. в неї помер від голоду синочок, і коли вона відвідувала могилку на кладовищі, то не клала на неї квіти, чи печиво, чи цукерки, а шматочок чорного хліба Не обминула голодна смерть і нашу Попільнянщину. Не було села, де люди б не пухли і не вмирали від голоду. На жаль, не має даних ні по району, ні по селу Андрушки про кількість жертв голодомору. Голод, або як його назвав Василь Барка - Жовтий князь, - пройшовся і по сусідній Ружинщині. Особливо постраждали села Крилівка, Бистріївка, Шпичинці, Чорно- рудка, Ярославка. В Ярославці від голодомору померло 700 чоловік, у Бистріївці - 171. Вимирали цілими сім’ями... У кожній хаті загинуло 4-7 чоловік, з них дуже багато дітей. Повсюду лежали мертві і опухлі люди. Ховали їх дуже жорстоко. Кидали на віз, звозили у велику яму і засипали землею, а деякі були ще живі, могли б вижити, та їх силоміць кидали на віз. Забути ті страшні дні - значить зрадити пам’ять мільонів українців, які зрошували землю кривавим потом, вирощували хліб, а самі помирали голодною смертю.”

За даними сільскої ради у селі Симони Смільчинського району від голодомору вимерли цілі родини, зокрема Івана Клима, Каленика, Денисюків, Данила Колесника, Максима Цумана і інших. Не оминув голодомор 1932-1933 рр. і Любарський район. Жителька села Юрівки В.Ф.Лабонська пригадує “Швидко біжать роки за роками. Стирають у пам’яті минулі дні. А голодомор не забувається. Перед очима - голодні, опухлі люди - дорослі і малі. Не віриться, щоб у житниці України раптово зник хліб, люди залишились без зернини. І це в урожайний 1932 рік. За роки штучного голоду в районі померло дуже багато людей. Лише в Юрівці жертвами голодомору стали 118 чоловік, у Новому Любарі - 105. Хрестів на могилах не ставили - не встигали. До цвинтарних книг імен не заносили - не було сили. Пам’ять про цю страшну подію намагалися стерти, але вона жила, бо чудом уціліла жменька людей, які зберегли її. Від голоду в нашій сім’ї померла мама, маленька сестричка. Про померлих з голоду ніколи не згадували, громадські панахиди було заборонено. Микола Стень пригадує:

“Не обійшов голод нікого в нашому селі. Опухлим пішов я (а було тоді мені 24 роки) в поле на роботу разом з іншими людьми. Не витримав і нам’яв собі у жменьку кілька колосків. І цю пучку зерна в молочно-восковій стиглості кинув у рот. Серед очевидців того був присутній активіст Іван Шимко, він же сусід мій, і кум. Підбігає до мене і як загилить по голові так, що я падаю на колесо воза, розбиваю голову і ламаю руку. Лежу непритомний. Збіглися люди, кричать: “Іван Миколу вбив!” А я лежу і не можу піднятись з землі, кров мене обмила...”

Так прислужники сталінського режиму били-вбивали людей за зернину, сліпо служили сатанинській державі, будуючи її на людських кістках.

Не забули тих страшних років і пережитого Марія Лукашівна і Віра Лукашівна Мазуренки: “В ті роки ми мешкали на хуторі Керми- шів, недалеко від села Юрівки. Мали добротну хату, хлів, клуню, у дворі була криниця, коло хати декілька десятин землі. В період колективізації забрали все, навіть рядна постягували з-під голодних дітей, а нас було п’ятеро - Марія, Віра, Ганна, Надія, Андрій. Батька заарештували, засудили на 25 років і вислали. Знищили всі будівлі, вигнали нас, дітей, і матір надвір, ми тинялись по чужих людях, але і ті не хотіли приймати - мовляв, діти куркуля. Намучились, натерпілись, повернулись у свою хату. Тільки вона вже була без даху і стелі. Ховались по кутках, як миші, холодні, голодні. Мати - постійно по наймах, шукаючи шматок хліба. А ми ночували під припічком, боялись щоб не вигнали з рідної хати. Звідти мертвими рано виволокли двох сестричок - Надію і Ганю. Так і загребли їх на подвір’ї під дубками.

Довідався активіст, що ми повернулись у свою хату, прискакує на вороному коні, хапає за шию старшу сестричку Марійку, виволікає надвір, прив’язує її за косу до кінського хвоста і волочить по полі понад дорогою. Спочатку вона кричала, а потім було чути тільки писк. А згодом і зовсім затихла - знепритомніла. Катюга посоромився приволокти понівечене тіло у двір колгоспу, бо ще й знайомий був нашій сім’ї, відв’язав жертву і залишив на полі. Уже сутеніло. Коли опритомніла, ніяк не могла опам’ятатися, де вона і що з нею. На щастя йшли знайомі люди, помітили, що лежить напівжива дівчина в полі, підійшли, впізнали її і принесли додому. Ішло їй на життя - пережила і це, і постійний голод.

По сусідству з нами жила сім’я Нестеруків - Дем’ян, його дружина Настя та четверо дітей - Тетяна, Іван, Петро, Григір. У них забрали абсолютно все. Устиг Дем’ян лише клуню продати за пуд жита євреям. Змолов він це жито на борошно і ніс, радіючи, увечері додому. Перестріли його комсомольці-добровольці, забрали від нього борошно, а самого страшно побили. Насилу приповз додому і сказав дітям та жінці: “Будемо вмирати усі разом.” Так і було - усі померли в хаті. Приїхала грабарка, усіх разом кинули в ящик і повезли на цвинтар.

Близько по цій же вулиці, стояла старенька хата. А в ній жила одинока жінка. Вона була чуйна, добра людина. До неї часто при-ходили немічні люди на ніч, які блукали по Любару голодні і опухлі. Ніхто в ту хату не заглядав. Лише через декілька днів зазирнув туди сусід, а там - повна хата трупів. Приїхали забирати їх, а одна жіночка ще була жива, але вона вже не піднімалась, їздовий сказав забирати і цю, ще живу жінку, бо хто, мовляв, за нею ще раз буде їхати. Активіст оголосив на повний голос: “Забирай всіх - мертвих і живих, план виконали!”

Навіки закарбувався голодомор 1932-1933 рр. в пам’яті жительки села Велика Чернявка Катерини Прохорівни Ільїної. “Біда - згадує Катерина Прохорівна - прийшла в нашу сім’ю ЗО березня 1933року на свято Теплого Олекси. З Паволочі привезли бездиханного батька. Пред Святою Трійцею померла мати і ми, шестеро дітей, залишились сиротами. Найменшеньку - Марусю - забрали в інтернат. Смерть забрала брата Грицька, за ним померла Ганя (13 років). їх поховали в одній ямі без домовини. Нас залишилось троє - я і два брати - Володя й Іван. Ми жебракували, ходили по людях, допомагали обробляти огороди, за роботу нам давали тарілку затірки, і таким чином ми вижили. Півсела тоді лягло в домовини - згадує бабуся Катерина, ні не в домовини, а просто в сиру землю. А збожеволіла від голоду жінка з донькою заманили в хату пастушка, зарізали і зварили, але їх викрили через дим, що стелився з коміна.”

Невістка Катерини Прохорівни - Марія Йосипівна розповіла, що в їхній родині померли дід Тихон, баба Ганна, сестра Віра, а в тітки Уляни - семеро дітей, і мати збожеволіла від горя. У родині Ладиша Костенка вимерли всі: він з дружиною і четверо дітей.

Не оминув голодомор і село Паволоч Попільнянського району. Про його жахи пам’ятають Андрій Пилипович Горішняк і Ольга Петрівна Власюк: “Вибившись із сил, упав я біля воріт, лежу ні живий, ні мертвий. Коли це їде грабарка і їздовий, який звозив померлих на цвинтар, вкинув на грабарку і мене. По дорозі до кладовища я прийшов до тями, знайшов якусь дещицю сил аби зповзти з тієї “карети смерті” і приповзти до своєї домівки.”

За Ольгою Петрівною Власюк теж заїхав той їздовий, який любив перевиконувати план, але мама Олі не віддала дівчинку, сказала, що сама занесе її на цвинтар. Так і зробила. Занесла Олю, поклала під кущик, а сама пішла жито жати за шматок хліба. Під вечір прийшла на кладовище, щоб похоронити дівчинку, а вона ожила. Мати принесла її додому і вона живе і понині.

Ольга Петрівна розповіла, що були у Паволочі і випадки канібалізму: “Недалеко від моєї хати, де починається вулиця Гаття, двоє озвірілих від голоду хлопців зарізали і частково з’їли двох дівчаток - Віру і Зіну. Люди пухли і вмирали від голоду, а вождь з трибуни III- го з’їзду колгоспників-ударників проголошував, що “жить стало луч- ше, жить стало веселее.”

Свідок голодомору - жителька села Лучин Попільнянського району Ольга Онищенко ділиться своїми гіркими спогадами:

“Лучин, село мого дитинства... З ним пов’язані найсвітліші спомини. Але не можу забути і трагічних сторінок історії свого рідного села. І найтяжче згадувати про тридцять третій... І досі знаходяться люди, які той небачений голод намагаються списати на суховії, спеку, недорід... Який там недорід, коли дядько Матвій у гурті таких же лучанських селян, як і сам, пам’ятаю, все “бідкався” мовляв, такий хліб на моїм полі дозріває, що й не знаю, куди його діватиму...

Насправді голодом більшовицька партія вирішила поставити на коліна українське селянство за його небажання вступати в колгоспи. Як же лучинцям було віддавати в той спільний котел землю, з якою вони пов’язували свої віковічні надії, як зводити туди свою худобу, звозити реманент на який віддали стільки праці й здоров’я?

Як оті чорні круки на Лучин, та й на інші села, налетіли тоді 25- тисячники, розкуркулювачі, колективізатори. Та й доморощені активісти старалися, особливо голова комнезаму А.Куричок, а також Шнига, Запікан та Комка - всі вони заганяли селян у колгоспи силою.

В побут селян увійшли не знані раніше словечка: “куркуль”, “сабо-тажник”, “червоний тік”, “червона валка”, “чорна дошка”.

Особливо діставалося тим селянам, що мали по кілька гектарів землі, працювали на ній від світання до смеркання: збирали хороші врожаї.

Почалось розкуркулювання заможних родин, а невдовзі організація колгоспів. У Лучині їх аж три тоді створилося. Але їх радше було б назвати таборами для невільників. З них, так само, як із одноосібних господарств, викачували все, аби виконати так звані “тверді завдання”. Колгоспам не залишали навіть недоторкане - посівні та страхові фонди. А залишитися без насіння - значить не мати майбутнього.

Люди старшого віку, безперечно пам’ятають так звані “чорні дошки” (правда, їх писали тоді з обох великих літер). На них заносилися колгоспи, які не викопували планів хлібозаготівель. Горе було господарству, яке потрапляло на ту дійсно чорну дошку. Радянська влада до таких була особливо жорстока. Колгоспників та й усіх людей з тих сіл прирікали на голодну смерть. У Попільнянській райга- зеті “Прапор колгоспника” за 15 жовтня 1932 року можна побачити оте страховисько - “Чорну Дошку”. На неї потрапили колгоспи “13- річчя Жовтня” з Романівки, “Маяк” із Паволочі, “Новий шлях” із Кривого та “Праця” з нашого Лучина. Страшною виявилася доля цих господарств, адже з них тоді викачали все до зернини. Та й з осель лучинців забрали все, що тільки можна було їсти.

В перші роки існування колгоспів, правда, колгоспникам видавали за каторжну працю хоч по пуду зерна чи муки. Але скільки велика родина (а тоді всі такі були) може прожити з тих 16 кг хліба?

Аби врятуватися від голодної смерті лучинці рвали з коренями ситняг та рогіз, сушили й перемелювали їх, додавали до якихось висівок чи полови і пекли з місива якусь балабушку, яку в рот не можна було запихнути. В селі геть перевелися собаки й коти, бо всіх їх виловили і поїли. Навіть горобців, як у 60-х роках в Китаї, не залишилось. До весни 1933 р. всі мешканці села попухли з голоду - звичайно, за винятком більшовиків та “активістів”, які частину награбованого в людей продовольства залишали собі. І мої односельчани почали вимирати. Ідем селом - то десь під тином валяються трупи, а то й посеред дороги. Часто по кілька днів лежали вони там, аж поки не назбирувалося з десяток, тоді їздовий кидав їх на підводу, звозив на цвинтар, скидав у велику яму. Тільки на нашому кутку, який у народі називали “Затягалівкою”, в тому страшному 1933-му померло більше півста чоловік.

Так у сім’ї Юхима Онищенка, крім господаря, померли двоє синів, невістка та онуки. Коса голодної смерті викосила дві сім’ї Опанасюків, і родину коваля Платона. Андрій, Гапка, Василь Собчен- ки... Брат і сестра Приходнюки... Сак і Палажка Миколайчуки... Катерина Іванюк і її син, невістка та онуки. Як живі постають переді мною ті жертви злочину вчиненого більшовицьким режимом проти українськогонароду. Сьогодні наші комуністи, які проголосили себе спадкоємцями КПРС, відмовляються засудити злочини своїх попередників, стверджують, що вони є єдиною силою, яка стоїть за народ, бореться за його щастя.

Яке блюзірство! На моє глибоке переконання, кожна чесна людина не може перебувати в рядах партії, яка принесла своєму народу стільки горя...”

У селі Кропивня Володарсько-Волинського району лише в 1933 році від голоду померло 79 селян, в тому числі діти: Надя Кос (2 роки), Галя Кос (6 років), Івасик Батюк (1 рік), Таня Батюк (7 років), Петрусь Батюк (1,5 року). В 1933 році від голоду в селі померло понад 200 чоловік. Мертві люди валялись на дорогах і вулицях. Трагедія сталась у родині колгоспного пастуха Яреми Стеценка. Доведений голодом до відчаю і не маючи сил дивитися на п’ятеро голодних дітей, він порубав їх, дружину і покінчив із собою. Від голодомору вимерла багатодітна сім’я (11 дітей) Степана Ткаченка із села Грушки цього ж району. Вижили лише мати і найменьша Катруся, якій було лише 3 роки.

Випадки канібалізму були в селі Давидівка. Родина Нікітенків мала велику сім’ю. Збожеволівши від голоду мати різала, варила і їла власних дітей.

Помирали від голодомору селяни-хлібороби із села Тютюнники Чуднівського району. За неповними даними голодомор забрав життя більше 100 чоловік. Вимирали цілими сім’ями. Так, в родині Сидора Побережнюка було 14 чоловік, померли - батько сім’ї Сидір, сини - Олекса, Савка, доньки - Галина, Марія, Одарка, троє внуків, бабуся, дядько Никін, невістка Федора. Чудом лишились живими дружина Сидора, син Ілько і донька Антоніна.

Не оминув голод і інші родини. У сім’ї Теклі Китрич голод поклав у могилу всіх.

Така же сумна доля спіткала сім’ю Максима Вознюка - померло п’ять чоловік з восьми членів родини. У Микити Зотька вижила тільки дочка Настя. У сім’ї Антона Паркуна померло шість чоловік, Галини Зотько - чотири чоловіки. Спочатку хоронив людей дід Андрій, але і його поклав в могилу лютий голод.

Внаслідок голодомору-геноциду майже обезлюдніли села Степок і Польова Слобідка Андрушівського району. Скільки тут загинуло людей - ніхто не знає. Відомо лише, що в родині Андрія Мудрука було семеро дітей, в живих залишилася одна донька Ганна. Василь Самохвал мав восьмеро дітей, але за один день померло п’ятеро. В Арлана Лисака з шести дітей вижила лише одна донька, така ж сама трагічна доля сім’ї Казимира Решківського. За неповними даними у Степку померло 67 чоловік, з них - 37 дітей. [19]

Перед очима жительки села Вербівки Ружинського району - Да- махи Данилівни Якубівської - й досі стоять жахливі картини голодомору 1932-1933 років, якій їй, тоді ще молодій дівчині, довелося пережити. Та невже можливо забути тих людей чи дітей, які, так як сиділи, так і засипали вічним сном, чи “червону метлу” - групу осіб- активістив, які ходили від хати до хати і забирали останню хлібину, нічого не залишаючи.

Назавжди закарбувався у пам’яті Дамахи Данилівни випадок кані-балізму, який стався у Вербівці під час голоду. Повертаючись з роботи, вона почула від людей, що Грибова Наталка зарізала свою сусідку Дашу Сламарову, яку вона заманила, мовляв: “Йди-но сюди, поговоримо. Завтра поїдемо на базар, щось добувати, бо немає що їсти.” Та й зашла до хати. Там вони говорили чи ні, ніхто не знає, але сусідка звідти більше не вийшла. Вбивши сусідку Наталка заволокла труп в кінець огороду, який вів до берега, там розчленувала тіло, об-смажила мясо на вогні і почала складати його у мішок. Саме за цією роботою її піймали люди. За звіряче вбивство Наталку засудили і вислали.

Дамаха Данилівна пригадує, що померлих від голодомору людей хоронили в загальних могилах. Було призначено людину, яка збирала трупи по вулиці і по домівках. Заробляючи за кожного померлого 1 кг муки. Були випадки, коли, не бажаючи ще раз їхати за померлими, могильник забирав і дуже ослаблених, проте ще живих людей. Все це обурювало людей, але населення було настільки залякане, каже Да-маха Данилівна, що воно мусило мовчки терпіти, боячись і слово сказати проти, бо на непокірних чекали репресії.

Пік голодомору на Житомирщині припав на квітень-травень 1933 року. Знесилені голодом люди харчувалися картоплею, травою, листям, іншими малопридатними сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, інші хвороби, які викликали масову смертність.

В селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ру-жинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх прибирати.

Померлих звозили в кагати, прикривали соломою, а то й без неї при-сипали землею. Ніхто не ставив на тих кагатах ні хрестів, ні пам’ятників, і вони швидко заростали бур’янами.

Найбільше вмерло людей у Бердичівському - 29%, Любарському - 30%, Чуднівському - 27%, Дзержинському - 25% районах від за-гальної кількості в них населення. Значна смертність мала місце також в Андрушівському, Попільнянському, Ружинському районах.

Найменше голод вразив Олевський, Ярунський, Пулинський, Словечанський, Ємільчинський, Новоград-Волинський, Баранівсь- кий та деякі інші північні та західні райони краю. Це пояснюється тим, що уряд УРСР, зважаючи на те, що це прикордонна смуга, встановив їм дещо нижчі плани хлібозаготівель і подавав більше продовольчої допомоги, ніж іншим районам. До того ж ці райони вкриті лісами, багато в них річок, озер. Місцеві жителі, рятуючись від голодної смерті, займалися збиранням грибів, ягід, ловили рибу, раків і цим рятувалися.

Голод на Житомирщині вразив не лише села, а й міста. 17 лютого 1933 р. у листі до Вінницького обкому КП(б)У вказувалося на наявність 200 опухлих від голоду, в Житомирі біля 1000 студентів через нестачу продуктів харчування покинули навчання. Ситуація з продовольчим постачанням населення Житомира була настільки важкою, що ЦК КП(б)У звернувся у серпні 1933р. до Москви з проханням включити Житомир до 8 міст України, які найбільше постраждали від голоду, і дозволити тут вільний продаж хліба. Лише у 1934 р. Житомирщина почала виходити з голоду.

На жаль, досі не відома загальна кількість жертв катастрофи 1932- 1933 рр. в Україні. Історики лише наближаються до реальної статис-тики смертності. Тільки в 1933 р. за даними В.Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Серед дослідників поки-що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України від голодомору: Р.Конквест називає цифру 5 млн., Н.Верт - від 4 до 5 млн., С.Куль- чицький - 3,5 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921-1923 рр., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду у 1928 р.: “Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не під-тримувати. 1 робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації.” Якщо про деградацію сільського господарства не можна було говорити до “великого пере-лому”, то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, тим більше.

1 все ж ці наслідки були просто жахливі. Здійснений у січні 1937 року перепис населення СРСР викликав політичний скандал: у країні не “вистачало” 15 млн. чоловік порівняно з даними поточного обліку. Усіх, хто проводив перепис, звинуватили в “недообліку”. Одержані результати приховали, матеріали перепису знищили, демографічні науково-дослідні установи ліквідували. Демографи, які залишилися живими після репресій 1937-1938 рр., перекваліфікувалися. Демогра-фічна наука у нас на довгі десятиріччя припинила своє існування.

Жахливу картину трагедії і спустошення українського села на початку літа 1933 року описав кореспондент англійської газети “Манчестер Гардіан” - М.Маггерідж (до речі, він був першим корес-пондентом, який повідомив західну громадськість про голодомор Ук-раїни). Він писав, що сталінський тоталітарний режим перетворив найродючішу землю в світі на журливу пустелю.

Восени 1933 року сталінська операція «Голод» завершилася. Ціна її надто висока: за різними джерелами - від 7 до 15 млн знищених українських селян. Достовірну цифру жертв голодомору і сьогодні назвати неможливо, лише подальші дослідження по кожному регіону зможуть наблизити нас до істини.

Голодомор 1932-1933 рр. - це наша національна трагедія, наша національна катастрофа, наслідки якої, відчутні в Україні і сьогодні. Він завдав непоправимого удару по генофоду української нації, знищив цілий пласт господарів-хліборобів, носіїв хліборобських традицій і хліборобської культури. У період голодомору загинула і сільська інтелігенція - носій національної культури."