| Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від ґрунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. М. Грушевський |
У 2016 році Україна відзначає 150-річчя від дня народження Михайла Сергійовича Грушевського — видатного українського вченого, громадського і державного діяча, який став символом української нації у ХХ ст. Його монументальна «Історія України-Руси» по праву вважається метрикою нашого народу, а її автора називають Великим Українцем — і літописцем, і творцем історії.
Михайло Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. у місті Холмі в родині вчителя російської словесності греко-католицької гімназії. Предки його, як із батьківського, так і з материнського боку, були священиками, і за його ж висловом «загніздилися в Чигиринському повіті». Дитинство М. Грушевського минуло на Кавказі, але своєю духовною батьківщиною майбутній історик вважав село Сестринівку на Вінничині, куди родина Грушевських приїздила щоліта до родичів. «... Се був властиво одинокий пункт, де я міг зв’язуватися з українською стихією, дотикатися до української землі, до її природи, до її культури», — згадував Михайло Сергійович. Відірваність від рідної землі спонукала глибше ознайомитися з її історією і культурою, а життя на Кавказі, де ще не вщухли пристрасті після багаторічної війни з Росією, наклало свій відбиток на майбутні політичні погляди. Недарма однією з перших літературних спроб Грушевського-гімназиста стало оповідання «Бехаль-Джугур» про визвольну боротьбу арабів Судану з англійськими колонізаторами. Про оповідання схвально відгукнувся Іван Нечуй-Левицький і навіть надрукував його у львівській газеті «Діло». Проте у виборі життєвого шляху М.Грушевський надав перевагу не літературі, а науці. Закінчивши Тіфліську гімназію в 1885 р., він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, де навчався у професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом були підготовлені роботи про південноруські замки першої половини XVI ст. та «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття», яка була удостоєна золотої медалі. Після захисту М. Грушевським у 1894 р. магістерської дисертації В. Антонович порекомендував його на посаду професора нещодавно створеної кафедри історії у Львівському університеті. Подальша доля Михайла Сергійовича аж до Першої світової війни була пов’язана з Галичиною, де він завдяки плідній науковій і активній громадській роботі поступово став керівником науково-культурного життя. Про це свідчить ряд наукових робіт з історії України, діяльність у Науковому Товаристві ім. Т.Г. Шевченка (як редактор «Записок...» і голова), тісна співпраця з І. Франком та М. Павликом, створення разом з ними Української національно- демократичної партії. Але його основною працею стала розпочата саме у ці роки 10-томна «Історія України-Руси» — перше в українській історіографії монументальне дослідження історії України, про значення якого найкраще висловився учень М. Грушевського — І. Крип’якевич: «Михайло Грушевський — найбільший історик України... Першою й найважнішою його заслугою є те, що він дав нам повну історію України». Але вчений не лише дослідив українську історію, а й довів право «Малоросії» на розбудову власної держави, уперше назвавши Україну прямою спадкоємицею Київської Русі і Галицько- Волинського князівства. Однією з провідних лiнiй концепції національного державотворення М.Грушевського є ідея соборності українських земель. Його тривала подвижницька праця у Галичині i Надднiпрянщинi, у Львові i Києві стала живим уособленням єднання західних i східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землi».
Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного устрою. Влада у державі має належати особам, обраними народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його бiльшості. Очоливши згодом Центральну Раду, М. Грушевський був глибоко переконаний, що нова українська державність повинна базуватися на принципах демократії i закону. Своєю працею вчений закладав мiцнi підвалини української державності. Природно, що такі погляди М. Грушевського не викликали особливого захоплення ні в Австро-Угорщині та Польщі, ні в офіційних колах Російської імперії, де вченого звинуватили у сепаратизмі. Наслідком цього стало його ув’язнення як агента австрійців у Києві, куди він повернувся під час Першої світової війни, а згодом — вислання до Симбірську. Тим часом історичні події розгорнулися так, що М. Грушевський із вченого перетворився на політика, і свої переконання мав стверджувати вже не на папері, а в житті... Він погодився очолити національно-визвольний рух, тому що по-справжньому хотів прислужитися Україні ще й у ролі державного діяча. І добре знав, що Україні вкрай необхідна зараз широка автономія в складі Російської федерації. Саме з іменем М. Грушевського пов’язані тріумф і трагедія українського національно-визвольного руху у 1917-1918 рр.: створення Центральної Ради, де його заочно обрали головою, проголошення автономії України, створення Української Народної Республіки та проголошення її незалежності, акт Злуки Східної та Західної України, трагедія під Крутами, німецька окупація України... Фактично виконуючи обов’язки президента новоствореної держави, М. Грушевський словом і ділом обстоював право українського народу на власну державу, підкреслюючи при цьому, що Україна має бути не лише для українців, а для всіх, хто у ній живе. Але не слід закривати очі й на його трагічні помилки, серед яких чи не найбільшою був розпуск новостворених збройних сил, що спричинило трагічну загибель студентської молоді під Крутами, та втрату Україною здобутої незалежності. Історики і досі сперечаються, чи був в України шанс зберегти у 1918 р. суверенітет, і чого більше приніс М. Грушевський Україні — користі чи шкоди. Проте беззаперечною його заслугою визнається те, що на початку ХХ ст. принаймні рік на світовій мапі була Українська Народна Республіка. «Хоч би які тяжкі проби судила переходити Україні і українському народові історична доля, – писав 1918 року М. Грушевський у статті «На порозі нової України», – хоч би які пертурбації лежали ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, твердою підставою національного будівництва». Із встановленням в Україні радянської влади М. Грушевський був вимушений емігрувати за кордон. До 1924 р. він жив у різних містах (Прага, Вена, Женева, Париж), але прагнув повернутися в Україну. На користь повернення говорили ті позитивні зміни, які намітилися там у двадцятих роках: успіхи НЕПу, українізація, відродження науки і культури. Певно, саме ці фактори сприяли успішній науковій діяльності вченого в останні роки життя. М. Грушевський не міг без України. До того ж він прагнув закінчити справу свого життя — дописати багатотомну історію України-Руси, а це було неможливо без доступу до архівів, які зберігалися на території Радянської України. Тому він і пішов на компроміс із більшовиками, який суворо засудили представники української еміграції. Та незважаючи на очевидну лояльність до радянської влади, М. Грушевський так і не став для неї «своїм». Відразу ж після повернення вченого до України чекісти завели на нього справу-формуляр, яка через 10 років нараховувала 8 товстелезних томів доносів. Політика радянської влади щодо одного з найбільших вождів нації була неоднозначною: з одного боку — офіційне визнання, членство в Академії Наук СРСР, з іншого — непомітне, але постійне цькування. У 1931 р. його заарештували за сфабрикованою справою, так званого, «Українського національного центру». Після допитів протягом двох тижнів, старого, хворого й напівсліпого академіка все-таки відпустили. Хоча й не повинні були, за логікою речей. Зате репресували його родичів і друзів, а після смерті вченого (25 листопада 1931 р. під час лікування у Кисловодську) репресіям піддалася його творча спадщина, довгі роки був створений міф про М. Грушевського як про заклятого ворога народу, а його твори були передані до спецхранів. Лише у 90-х роках минулого століття ім’я і творчість автора «Історії України-Руси» повернулися із забуття. Відродження України та її державності вимагає пильної уваги до визначення ролі особистості в історії. Адже історія — це не лише факти, події, явища, а насамперед люди, які жили і творили у ту чи іншу епоху. Історичні суперечності показані саме через складність і неоднозначність людської натури, її сприйняття сучасниками і нащадками. Без ознайомлення із видатними особистостями знання історії не може бути повним, бо кожна з них — це не лише людина як така, але й виразник інтересів певної соціальної групи. Більшість із них не були закостенілими у своїх поглядах, і могли змінювати світогляд під впливом інших осіб, реалій життя тощо. І, нарешті, вони були живими людьми із притаманними їм недоліками та помилками.
Кожне покоління, кожна нація пишається своїми видатними людьми. Саме завдяки їм, висоті їхніх звершень залишаються в історії народи, що цього гідні. Видатні особистості — немов камертон свого часу: вони задають тональність життя суспільства, постійно підіймають планку суспільних діянь і прагнень. Саме таким і лишився в нашій історії великий син України, історик і державотворець Михайло Сергійович Грушевський.
Немає коментарів:
Дописати коментар